Афон і Україна: Багатовікова духовна спільність

Яскравою главою в історичну книгу добрих відносин України і Православного Сходу вписані сторінки наших зв'язків з однією з найбільших його святинь – Горою Афон, що виділяється своєю висотою не стільки на топографічній карті Греції, скільки на карті людського духу і подвигу.

Афон географічний і духовний
Географічно Афон (грецькою – Агіон Орос) є гірським півостровом на півдні грецької області Халкідики. Починається він рівниною, завдовжки 6 км і шириною 2 км, далі піднімаються гори, спочатку невисокі, а потім, щоразу здіймаючись, вони пере¬ходять у могутній гірський масив, що досягає на півдні півострова 2033 метрів висоти і називається Афонською горою. Сам півострів має ширину 6—8 км і біля 60 км у довжину. Вся його площа – 314 кв. метрів.

Афонський (названий також Святогірським) півострів потопає в зелені. Низові приморські райони заросли тут вічно зеленим чагарником. З багатьох рослин виробляють пахучі олійки, які афонські жителі використовують у торговельних цілях. Стрімкі приморські схили вкриті оливковими та горіховими плантаціями, а більш низинні, захищені від вітру, зайняті лимонними та апельсиновими садами. У долинах гірських потоків знаходяться овочеві городи, що мають велике значення для жителів Афона. Сприятливі кліматичні умови, вічно зелені гори і близькість моря роблять Афон одним з найбільш мальовничих куточків Середземномор'я.

Афон був залюднений ще в глибокій стародавності. До сьогодні збереглися руїни та спогади про оселі античного часу. На руїнах багатьох із цих осель пізніше були споруджені афонські монастирі. На самому верхів'ї Афона знаходився храм Аполлона, від чого весь півострів називався Аполлоніадою.

Церковний переказ розповідає, що Матір Божа, яка прийняла благодать Святого Духа, готувалася за жеребом відправитися в Іверську землю (сучасну Грузію), але отримала звістку від янгола про те, що апостольський труд їй належить понести на іншій землі. Корабель, на якому Пречиста Діва з апостолами вирушила на острів Кіпр, потрапив у бурю і пристав до Афонської Гори, наповненої ідолами. Всі ідоли, всупереч волі, спонуковані силою Божою, голосно вигукнули: „Люди, введені в оману Аполлоном! Ідіть на Климентову пристань та прийміть Марію, Матір Великого Бога Ісуса”. Народ здивувався і поспішив на берег моря до пристані. Там він з повагою прийняв Матір Божу, яка возвістила Христа Богом. Переважна більшість мешканців Афона після проповіді увірувала й охрестилася. Тоді Божа Матір сказала: „Це місце буде моїм жеребом, що дав мені Син і Бог мій. Хай перебувае благодать Божа на тих, хто живе тут з вірою і благословенням, на тих, хто виконує заповіді Божі. Приготоване для них небесне життя, та не збідніє до них ласка Сина мого у віки вічні”. Відбулося це приблизно в 44 році після Різдва Христового.

Крім того у книзі Діянь Апостольських розповідається про перебування апостола Павла через афонське містечко Аполлонію (тепер Єриссо) (Діян. 17,1). Таким чином історично можна підтвердити, що християнство тут поширювалося ще в апостольські часи.

Про афонське ж чернецтво древнього часу з повною достовірністю можна сказати те, що воно досягло тут свого розквіту в VII ст., коли Візантія втратила свої володіння в Палестині, Сирії та Єгипті. Монастирі, що там існували в більшості були зруйновані. У зв'язку з цим уряд вирішив усіх монахів, які були позбавлені даху над головою, поселити на Афонському півострові.

Слов’яни і Афон у стародавні часи
Імовірно, що відтоді і розпочинається епоха взаємин між Афонською чернецькою республікою і нашою прабатьківщиною.

Важко з документальною точністю сказати, коли вперше з’явилися слов’яни з терен теперішньої України серед поселенців Афона. Постійні пожежі, грабіжки, та і сам невблаганний час знищили основну частину пісемних свідчень. Але можна припустити, що якщо з перших днів монашества на Афоні там подвизалися грузини, слов’яни з візантійським громадянством, навіть італійці-іноземці, то могли там оселятися і наші предки-слов’яни, які жили в прикордонних з Візантією місцевостях і були християнами.

У VIII—IX ст. ми вже бачимо слов’ян в оточенні видатних афонських подвижників. Про це, наприклад, йдеться в житії преп. Афанасія, засновника Великої Лаври (963 р.). Відомо й те, що майже в кожній обителі знаходяться свідчення, що підтверджують присутність в них слов’ян з самого початку. Так, в одному з документів Іверського монастиря, датованому 982 роком, ми помічаємо підпис ієрея Георгія глаголичними літерами.

Присутність слов'ян на Святій Горі в IX-X ст., крім всього іншого, підтверджують чудові пам'ятки давньослов'янської церковної писемності, написані на Афоні. Насамперед, це два найдавніших Євангелія глаголичного письма — Зографське і Маріїнське, а також написані кирилицею «Зографські листки». Такі писемні пам'ятки свідчать не тільки про присутність слов'ян, але і чітко доводять, що на Афонській горі вже в IX-X ст. склалася велика слов'янська громада, у середовищі якої, були, безумовно, і вихідці з України.

Афон і початок Києво-Печерської лаври
Цілком же достовірні документальні ілюстрації наших плідних тісних стосунків з Афонською Горою ми бачимо лише у XI ст.

У «Повісті минулих літ» розповідається, що за князювання Ярослава Мудрого один мирянин (за деякими рукописами Антипа) з міста Любеча, що в землі Чернігівській, ходив на прощу на Святу Гору Афонську. Тут в одному з монастирів він прийняв чернечий постриг з ім'ям Антонія. За наказом і благословенням ігумена, який навчив Антонія життю подвижницькому, він повернувся на Русь та заснував під Києвом Печерський монастир. За висловом Києво-Печерського Патерика, «цей монастир від благословення Святої Гори пішов».

Так почалися зв'язки вже хрещеної і православної Русі з Афоном. Пре¬подобний Антоній Печерський, засновник чернечого подвижництва на Русі, приніс нашій Церкві благословення Святої Гори.

Визначний церковний діяч і вчений Никанор, архієпископ Херсонський і Одеський, який міркував над впливом Афона на розвиток нашого чернецтва, з цього приводу писав: «Афон є найвищим виразом християнського ідеалу… Афон передав свої устави і заповіти, свій чин і дух святим обителям нашої христолюбивої вітчизни, котрі всі, починаючи з Київської Лаври Антонія і Феодосія Печерських… вчилися в нього і намагалися наслідувати йому».

Академік Є. Голубинський пише: «Більш, ніж імовірно, що від першої хвилини появи нашого чернецтва почалися і подорожування від нас на Афон окремих монахів».

Підтвердження цьому ми знаходимо все в тому ж Печерському Патерику. У розповіді про життя святого Аммона Затворника читаємо: „Преподобний Аммон, за благословенням ігумена, подорожував до Святої Афонської Гори, ревнуючи життю великих отців. Після свого повернення звідти, він жив так благочестиво і свято, що навіть старці мали його собі за взірець у іночеському житті”.

Свята Гора Афон і Святогір’я України
З Афоном, можливо, пов’язане заснування ще одного українського монастиря, якому нещодавно надано статус лаври, – Успенського Святогірського. Існують дві версії про заснування монастиря, і обидві пов’язують його з Афоном. Перша говорить, що християнські поселення, а можливо, і монастир, з’явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені в VIII ст. залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Серед іконошанувальників було багато ченців зі Святої Гори. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Сіверському Донцю. Про цей факт свідчать древні печери монастиря та знахідки сучасних археологів. Згідно з іншою версією, монастир заснували афонські монахи, які залишали Візантію через незгоду з Флорентійською унією 1438 р. Обидві версії мають право на існування. Можна також припустити, що й сама назва „Святогірський монастир” є, по-перше, звичайно, відображенням ландшафтної дійсності, схожої з Афоном, а по-друге, ностальгічним сумом за втраченою батьківщиною.

Афон і зародження почаївського чернецтва
Не лишилася осторонь від зносин з Афоном і третя лавра України –Успенська Почаївська. За переданням, першим чернечим поселенням у цій місцевості став скит, що його на зламі XII-XIII ст. заснував монах з Афонської Гори Мефодій. Цілком імовірно, що цей скит і передував появі тут великого чернечого поселення. В епоху розквіту Почаївського монастиря спілкування з Афоном було вже не посереднім, а прямим. Спілкування це припало переважно на нелегкі для обителі і взагалі для України часи: період протистояння унії та спробам знищити Православну Церкву. З кінця XVI і впродовж XVII ст. в бібліотеку Почаївської лаври, яка стала справжнім оплотом істинного богошанування, привозили віронавчальні та вірозахисні книжки з Афонських монастирів, монахи листувалися зі своїми братами зі Святої Гори. Молитовна, моральна та інтелектуальна підтримка зі Сходу відіграла, без перебільшення, значну роль у збереженні Православ’я в Україні.

Афон і Україна у плодотворному обопільному спілкуванні
Загалом, епоха антиуніатського антагонізму була періодом найбільш інтенсивного спілкування України та Афона. Це підтверджується багатьма історичними прикладами.

У період найбільшого розжарення полемічного протистояння Православія і Католицизму в Україні князь Костянтин Костянтинович Острозький у 1585 р. придбав на Афоні 2 книги, спрямовані проти латинян. Це були твори грецьких митрополитів Григорія і Ніла, спеціально перекладені афонськими ченцями з грецької мови.

Трохи пізніше, вже після проголошення Брестської унії, у 1598 р. знову чується голос з Афона. Українські ченці, які подвизалися в афонських монастирях, довідалися про появу унії на їхній батьківщині і склали спільне послання до своїх співвітчизників і братів у вірі, де вони переконували їх залишатися непохитними в Православії, не спокушуватися відпаданням деяких священників та єпископів в унію. «Щирим послідовникам Христа, - писали вони, - необхідно в житті терпіти скорботи і нести хрест для досягнення Царства Небесного».

З ініціативи усе того ж К. Острозького в 1602 р. у Дерманський монастир, що на його думку повинний був стати «училищним у православній вірі», настоятелем був запрошений афонський чернець Ісакій Борискович.

Близько 1608 р. на Афоні були написані два твори, спрямовані проти відомої книги єзуїта Петра Скарги «Про єдність Церкви». Автор першого – чернець Христофор, другого – Феодул, «во святей Афонстей горе скитствующий». Обоє – вихідці з України. В обох творах розповідається, що «блаженныя памяти» Гедеон, єпископ Львівський надіслав колишньому патріарху Олександрійському Мелетію названу книгу Скарги, а той, сам не розуміючи польську, відправив її на Афон, щоб ті, хто володіє польською мовою (очевидно, що ними могли бути колишні жителі західноукраїнських територій), переклали книгу і дали на неї відповідь.

Згодом Іов Борецький, митрополит Київський і Галицький у 1621 р. скликав собор, на якому мав зі своїми сопастирями „раду про благочестя”. Радились саме про те, як зберегти та розповсюдити серед українського народу віру і догмати Східної Церкви. З цією метою було складено 24 правила, в одному з яких, між іншим, виголошувалося: „Послати до Константинопольського патріарха за благословенням, допомогою та порадою; так само й на Святу Гору Афонську для того, щоб викликати і привезти звідти преподобних мужів руських: блаженного Кипріана та Іоанна, який зветься Вишенським, і інших, які процвітають житієм та благочестям, і в майбутньому посилати руських ... на Афон як в школу духовну”.

Прохання членів собору були задоволені. Серед ченців, які приїхали з Афона, був і згаданий Іоанн Вишенський, що став однією з ключових фігур у боротьбі з унією. Він народився у II пол. XVI ст. у галицькому місті Вишня. Скоріше за все, першу половину свого життя провів в одному з вітчизняних монастирів, тому що виявився добрим знавцем народного життя, звичаїв і повір'їв. Потім був ченцем афонського Зографського монастиря, звідки й приїхав в Україну. Його перу належать послання, що написані і в афонський, і в український періоди. Серед них: „До народу руського”, „До народу литовського і лядського”, „До князя Василя Острозького”, „Повідомлення коротке про латинські омани” тощо.

Україна – Афон – Україна
Треба сказати, що і в цей період, як і багато сторіч до того, не зупинявся рух і в напрямку Україна – Афон. У так званих „формулярах” багатьох афонських обителей, що фіксують інформацію про кожного поселенця монастиря в часи XVI-XVIII ст., є згадки про ченців, поруч з іменами та прізвищами яких стоїть нотатка „козак”. Такі ж самі надписи ми знаходимо на черепах у поховальних кісницях монастирів. Складна ситуація з монастирями в Україні (більшість з них занепали, або були захоплені уніатами-базиліянами) змушувала вітчизняних шукачів ангельського чину переїжджати на Святу Гору.

Але Афон отримував не тільки, так би мовити, кадрове поповнення. Заможні православні українці щедро благотворили афонським обителям, матеріальне положення яких було важким через турецьке володіння.

Наприклад, один з головних діючих українських персонажів того часу – князь Костянтин Острозький неодноразово відсилав матеріальні кошти монастирям Святої Гори. Це випливає, до речі, і з оповідання про життя і діяльність ще одного відомого українця, доля якого пов’язана з Афоном – преп. Іова Княгиницького, який довгий час перебував на Афоні. З волі князя Острозького його, уродженця міста Тисьмяниця і здібного випускника Острозького училища, відправили на Святу Гору для роздачі князівської милостині монастирям. Там майбутній подвижник так захопився чернечим життям, що відразу після повернення на батьківщину для звіту князю знову відправився на Афон і там прийняв постриг у Ватопедській обителі з ім’ям Єзекиля. Після 12-літнього перебування в обителі, його делегували для збору пожертвувань у Москву. Проїжджаючи Україною, преподобний довідався, що в Московській державі відбуваються великі негаразди і залишився на батьківщині. Тут Львівський єпископ Гедеон та архімандрит Ісая Балабан умовили старця Єзекиля, щоб він прийшов в Уневську обитель і влаштував у ній чернецьке життя за звичаєм Святої Гори. Єзекиль послухався, завів у монастирі порядки співжиття та думав уже повернутися на Афон. Однак важка хвороба утримала його, і він, побоюючись смерті, прийняв постриг у схиму з ім’ям Іова. Пізніше, коли старець одужав, Гедеон хотів рукоположити його у сан ієромонаха, але Іов рішуче відмовився, бажаючи відокремленого буття. Пан Адам Балабан запропонував йому в 1603 р. з цією метою зручне місце у своєму маєтку Угорнику при храмі Архістратига Михаїла. Іов із вдячністю пристав на пропозицію і почав жити у скиті при ній. Поголос про його подвиги швидко поширився, до нього почали приходити багато ченців і мирян. Іов приймав людей, увів між ними співжиття й утворив, таким чином, монастир в Угорнику. Слава Іова поширилася ще більше. Настоятель Дерманського монастиря, уже згаданий нами Ісакій Борискович, хоча сам тривалий час жив на Афоні, запросив Іова у свою обитель для влаштування в ній спільного життя. Іов виконав і це, а потім повернувся у свій Угорницький монастир. Тут його відвідав Іоанн Вишенський і прожив з ним кілька років. Потім, доручивши обитель своєму учню ієродиякону Герасимові, Іов віддалився у пустелю біля Манева, але і тут його знайшли ченці і він, на їх прохання, влаштував новий монастир. Усе це відбувалося до 1607 р. Згодом преп. Іов став засновником ще однієї обителі, яку назвали великим скитом у Галичині.

Через Іова Княгиницького пов’язаний із афонською духовністю й інший велетень християнського духу – преп. Іов Почаївський, який, згідно з його життєписом, декілька років «виховувався» у Іова Княгиницького під час ігуменства останнього в Угорницькій обителі.

Афон – колиска для визначних духовних постатей України
В історичній перспективі з Афоном пов'язана доля ще багатьох славетних українських подвижників. Назвемо деяких з них.

Великий старець Паїсій Величковський (1722-1794), син полтавського протоієрея, в 1746 р. заснував на Афоні скит св. Іллі. Тут він перекладав з грецької “Добротолюбіє” та твори основоположників християнської аскези. Після Афону преподобний переселився до Валахії, де очолив Нямецький монастир.

Визначний слід залишив Афон у світосприйманні двох вітчизняних святих недавньго часу. Перший з них – Кукша Одеський (1874-1964) – перед тим, як подвизатися у Києво-Печерській, Почаївській лаврах, Успенському монастирі Одеси, 17,5 років прожив у афонському Свято-Пантелеїмонівському монастирі. У тій же обителі духовно зростав перед поверненням в Україну майбутній «апостол Закарпаття» – преп. Олексій Карпаторуський (1877-1847).

***
Проходять роки, за ними йдуть століття, минуле переходить в сьогодення. Україна й нині не втрачає зв’язку з православним Афоном, де, за словами письменника Бориса Зайцева, „саме життя перетворюють на поему”. Численні паломники, наші співвітчизники відправляються на Святу Гору, щоб вклонитися безцінним святиням, що єднають нас. Стало доброю традицією й відвідування Афона Предстоятелем Української Православної Церкви Митрополитом Володимиром. За Україну та її процвітання лунають його молитви з гір, що вже давно звикли до української мови.

Афонський старець, який постригав у чернецтво преподобного Антонія Печерського, духовним зором сягаючи в далечінь наступних віків, передрік подання благодаті нашій, тоді ще юній Церкві. Він сказав постриженику так: «Іди на Русь, там іншим на зростання і успіх будеш». Віруючі землі української у подвигу діяльної любові до людей і Бога справдили це передречення. Вони виразно засвідчили повноту благодатного життя Української Православної Церкви та підтвердили її духовний зв'язок зі Святою Афонською Горою.