 | | |
Народився Володимир Давидович Жевахов, майбутній святитель, в м. Прилуки Полтавської губернії (нині — Чернігівська обл.), в родовому маєтку князів Жевахових. Насіння благочестя в душі хлопчика посіяла його благочестива мати, княгиня Катерина Жевахова — нащадок великого руського святителя і чудотворця Іоасафа Білгородського. Чудовий юнацький спогад про матір владика Іоасаф проніс через весь тернистий шлях свого життя. Це був сон, який переніс Володимира у Линовщіці — родовий маєток князів Жевахових. Наснився йому приїзд св. Іоана Кронштадтського. Дорогого гостя зустрічали усією сім’єю. Першою підійшла до Батюшки мати. Після неї за благословенням підійшов і Володимир. Отець Іоан посміхнувся і осінив його хресним знаменням. А мати тим часом, ніби представляючи сина, сказала: “Це наш майбутній...” Останніх слів єпископ Іоасаф так нікому і не сказав.
Князь Володимир Жевахов здобув юридичну освіту (закінчив 1899 р. Київський університет св. Володимира). Його кар’єра була забезпечена. До 1913 р. “Найвищим указом по громадянському відомству” колезького асесора князя Жевахова призначили старшим радником Київського губернського управління.
Із 1909 р. Володимир Давидович — дійсний член Київського благодійного товариства. Зазначимо, що благодійність була не простою формальністю і не даниною моді, а однією з основних рис святителя до останніх днів його життя. Навіть після жовтневого перевороту, коли сам князь і всі його близькі були в крайній небезпеці, він не переставав допомагати грошима та продуктами багатьом київським монастирям, з яких нова влада вивозила останнє.
Любов до чернечих обителей і привела князя 1991 р. до Свято-Троїцького храму Київського Іонинського монастиря. Там він познайомився з ігуменом Валентином (Коротенком), який розповів йому про нововідкритий древній печерний Звіринецький монастир. Цей день відкрив нову сторінку в житті Володимира Давидовича. Щиро, усією душею, полюбивши цю святиню, він доклав великих зусиль для того, щоб на місці печер було організовано скит. 1912 р. князь заснував фонд, що дозволив зібрати кошти і розпочати будівництво надпечерного храму Різдва Богородиці з приділом на честь свого предка святителя Іоасафа Білгородського.
Князь Володимир разом зі своїм братом Миколаєм доклали чимало зусиль для церковного прославлення свого знаменитого предка, яке відбулося 1911 р. Через чотири роки у Києві побачила світ книга Володимира Давидовича “Святитель Іоасаф, Білгородський і всієї Русі чудотворець (1705–1754). Його щогодинна молитва”. Книга ця написана благоговійно, витонченою літературною мовою і, як відзначають сучасні біографи Іоасафа Білгородського, понині не втратила своєї пізнавальної цінності.
Далі був трагічний період Жовтневого перевороту... Доля сім’ї князів Жевахових була схожою на долі багатьох тисяч таких самих людей, небайдужих до долі Вітчизни та Православ’я. Але постійні переслідування зовсім не позначилися на духовній налаштованості Володимира Давидовича. У тяжку годину братам Володимиру і Миколаю дав притулок у себе настоятель скита Пречистої під Києвом, відомий подвижник благочестя — ігумен Мануїл. Перебуваючи у скиту, князі трудилися нарівні з рядовими послушниками. Присутність таких “високих” гостей у монастирі щохвилини загрожувала його закриттям (у кращому випадку), але неодноразові облави більшовиків так і не виявили, Божою милістю, у смиренних послушниках “ворогів революції”. Життя у постійному страху іноді викликало нарікання у маловірної братії, проте ігумен Мануїл завжди вміло приструнчував тих, хто нарікав, нагадуванням про допомогу, яку до останнього часу надавав бідую чому монастирю Володимир Давидович. Приблизно в цей час брати Жевахови познайомилися з родиною відомого духовного письменника — Сергія Нілуса. Згодом ці сім’ї поєдналися міцними дружніми узами.
Незважаючи на постійні переслідування, Володимир Давидович за будь-якої нагоди намагався допомогти Звіринецькому скиту, який він гаряче любив. Із часом, як тільки це стало можливим, його призначають опікуном Звіринецьких печер і старостою надпечерного храму. Усі ці роки він добивався передачі землі над печерами у приватну власність скиту, але з приходом нової влади здійснити цей задум було практично неможливо. Не стільки особисті проблеми, скільки невдачі, пов’язані зі скитом, глибоко ранили душу князя. Незабаром йому довелося покинути Київ. У книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер зберігся запис, зроблений через декілька років потому: “28 січня 1924 року. Вперше у цьому році відвідав Звіринецький скит. Нехай буде цей рік роком відродження приниженої Батьківщини нашої на славу і ствердження Православної Церкви... В. Жевахов”. На жаль, цьому благородному побажанню здійснитися не судилося. Вир безбожної вакханалії набирав усе страшнішої могутності, змітаючи на своєму шляху багатьох вірних синів і дочок Церкви і Вітчизни. Не пройшла ця чаша і повз князя Володимира Жевахова. У тому ж, 1924-му, році його спіткав перший арешт і сім місяців ув’язнення в одній із тюрем. Переслідування, арешт, а також небажання спокійно, склавши руки, дивитися на те, як антихрист усіма своїми силами намагається задушити Святу Церкву, все більше спонукало князя діяти. Поклавши все уповання на Єдиного Бога і Йому одному віддавши своє життя, 1924 р. Володимир Давидович пише прохання на ім’я Святішого Патріарха Московського Тихона:
“Имея с юношеских лет влечение к иноческой жизни, но в силу обстоятельств моей жизни, которые превышали, независимо от воли моей, силу моих желаний, не имея возможности до последних лет исполнить это тайное желание моего сердца, — покорнейше прошу Ваше Святейшество удостоить меня монашеского пострига, упреждая при этом, что как характер того, что должно быть со мною, при условии Вашего благословения, послушание и место проживания для меня были бы совершенно безразличны, поскольку надеюсь на ниве монашеского делания исполнить в немощи моей волю Божию, этого одного желаю, и к этому только стремлюсь. 1924 год. В. Жевахов” (мова оригіналу. — Ред.)
11 грудня того ж року, в 11-ту річницю з дня освячення першого престолу храму на Звіринецьких печерах, князь Володимир Жевахов прийняв чернечий постриг від Преосвященнішого Управителя Київської Єпархії Єпископа Макарія, “мужа мудрого і стійкого ревнителя Православ’я”, з нареченням імені Іоасаф.
У книзі відвідувачів Звіринецьких печер залишився такий запис: “Волею Божою, у понеділок 6 липня 1926 року у Нижньому Новгороді у Хрестовоздвиженському монастирі Високопреосвященнішим Сергієм, Митрополитом Нижегородським, який займає місцеблюстителя Патріаршого Престолу, соборно з єпископами Григорієм Печерським, вікарієм Нижегородським, та Іоаном Конотопським під час Божественної літургії возведений в Єпископа Дмитровського, вікарія Курської єпархії. Єпископ Іоасаф”.
Далі в біографії святителя — біла пляма, заповнити яку вдалося лише через десятиліття, коли зловісна правда, схована в архівах НКВС, стала відома усім. Отримавши можливість з амвону говорити з паствою, новопоставлений єпископ, нічого не боячись, став правдиво викривати беззаконня, яке творилося довкола, чим одразу ж викликав незадоволення безбожної влади. Реакція не примусила себе довго чекати: вже через два місяці після рукоположення єпископа Іоасафа арештували і етапували до Соловецького табору особливого призначення, де він розділив долю десятків тисяч вірних чад Православної Церкви. Перебування в найстрашнішому пеклі, яке тільки міг вигадати падший людський розум, повинне було не тільки зламати віру, але і будь-яку волю в людині, зробивши її покірним рабом. Але вийшло навпаки. СЛОН (рос.) (Соловецький табір особливого призначення) загартовував мучеників за Віру, даючи їм здатність переносити нові й нові випробування, заради сповідання істини Христового Євангелія.
У жовтні 1929 р. єпископа Іоасафа (Жевахова) перевели на заслання до Наримського округу Східно-Сибірського краю. 1932 р., звільнившись із шестирічного ув’язнення, святитель жодного дня не залишався без послуху і прийняв призначення на П’ятигорську кафедру. Уже через рік стався новий арешт і вирок трійки НКВС — десять років заслання у Північний край. Тут єпископ Іоасаф познайомився зі святителем Лукою (Войно-Ясенецьким), у минулому хірургом. Архангельське заслання дарувало цим подвижникам благочестя глибоку християнську дружбу, але вкрай підірвало слабке здоров’я змученого в’язницями владики Іоасафа: дав знати себе суворий сирий північний клімат. І 1934 р. єпископа, як інваліда, перевели під нагляд у Московську область. У червні 1934 р. він, прийнявши призначення на посаду керуючого Могилівської єпархії, знову повернувся до пастви. Проте слабке здоров’я не дозволяло владиці продовжувати єпископське служіння — він змушений піти на спочинок. Святитель оселився в Білгороді, що його він дуже любив, щоб ближче прихилитися до тої землі, яка берегла пам’ять про його святого предка.
30-ті рр. минулого століття забрали у Церкви тисячі священиків і архієреїв, котрі поповнили мученицький сонм у Горньому Єрусалимі. Черговий фатальний арешт чекав на єпископа в самому Білгороді 1936 р. Звинувачення було винесене в дусі тієї епохи — “керівництво контрреволюційною фашистською організацією церковників”. Протримавши єпископа Іоасафа більше року спочатку у Білгородській в’язниці, а потім під наглядом у Новгородській області, наприкінці 1937 р. його доправляють для суду до Курська. Те, що довелося пережити літньому єпископу в катівнях курської НКВС можна уявити завдяки коротенькій сухій фразі, знайденій у архіві матеріалів допиту — “свою участь в контрреволюційній діяльності заперечував”. На благополучний результат слідства надії було мало, тому що упередженість суддів ніхто навіть не збирався приховувати. Вирок було винесено 4 грудня того ж року — “вища міра покарання — розстріл” і виконано в день винесення. З десяти розстріляних із владикою Іоасафом того дня єпископів та священиків лише він один зміг встояти під час нескінченних допитів і не видати жодного свого побратима.
Так, на свято Введення у храм Цариці Небесної Господь благоволив ввести в небесні обителі Божого Царства свого вірного раба, який гідно і непохитно проніс благе іго Христове. З одинадцяти років свого єпископства священномученик Іоасаф пробув на волі близько двох і жодного разу ні на крок не ухилився в численні розколи, які виникли в той нелегкий час, від відданості єдиній істинній Православній Церкві. |
