| Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО. Історія Іосафатової долини |
18.08.05.
Історію Йосафатової долини повідав нам Іван Залецький – місцевий мешканець, який присвятив велику частину свого життя збиранню історичних матеріалів про рідне село Голинченці і диво, яке відбулось на Йосафатовій долині. Він показав і образ Спасителя з Чашою в руках, який зберігся з тих давніх часів. Саме цю ікону ставили біля кожного нового хреста, який з’являвся на долині, і перед нею служили Божественну літургію. |
Вінниця
Як розповідають архівні документи, було це в спекотні жнивові дні 1923 року. Пас пастух Яків людську череду корів. Поряд дівчинка Харитинка овець пасла. Любив пастух це місце, моливсь біля кринички, цілив струджене тіло цілющою водою.
Аж дивиться пастух — Матір Божа з Немовлям. Прямо у воді над криничкою. Святий німб золотом сяє. Страху не було, заціпеніння теж.
— Матір Божа, що робити маємо? — спромігся промовити.
— Христа славте, хрести ставте — почув у відповідь. І Матір Божа, благословляючи його і всю околицю, вже танула у повітрі, підіймаючись на небо. Пастух миттю звівсь на ноги і щодуху побіг у село.
З хоругвами та образом святого Миколая поспішили голінчани за своїм священником отцем Тихоном до кринички. Вони й першими поставили тут дубового хреста. Слава про диво Господнє рознеслася враз. Ще того ж дня хрести встановили жителі сусідніх Русави, Попелівки, Ксьондзівки, Шпикова, Рахнів, Зведенівки та Джурина.
До осені Йосафатова долина була вся вкрита хрестами. Тижнями і місяцями люди несли їх на своїх руках звідусіль. Далека Кубань і Одещина, Приднестров’я, Бесарабія і Донбас слали свою хвалу Господу. Добиралися потягами із далекого Сходу і Забайкалля.
Місцеве начальство та обласні можновладці враз занепокоїлись, коли в такій глушині з’явилися хрести. Секретна доповідна від 24 листопада 1923 року Могилів-Подільського округвиконкому на ім’я голови Подільського губернського виконкому доповідає, що на Йосафатовій долині «трапляються численні випадки зцілення від різних хвороб, що викликає неймовірний приплив людей на релігійні відправи, що проводяться на місці Явлення загадкової жінки з дитиною. Це все виходить за рамки комуністичної ідеології, тому є шкідливим». | |  | | |
Надзвичайна комісія губвиконкому приймає рішення не тільки знести з лиця землі хрести, але й перевиховати учасників тих подій. Кінні роз’їзди міліції зупиняли хід прочан, нагайка била й по хрестах, й по людських плечах. Село захопили чекісти. З сусідніх районів пригнали чоловіків з бардашами та пилками, кіньми та волами пиляти хрести – на дрова у Джурин та Жмеринку. Свої «активісти-безбожники» кроквами та балками на стодолу чи хату премії одержували.
Селом прогнали валку з п’ятидесяти чоловік. Забрали отця Тихона, пастуха Якова, столяра Семена з жінкою Пистиною. Всіх тих, хто давав притулок прочанам. Пішки, збиті та закривавлені, в лахмітті й босі, оточені кінною міліцією, близько двох діб йшли вони у Шаргород. А звідти етапом, вже по першому сніжку — у Вінницю.
Судилище йшло довго. Вже Йорданські морози рипіли в підземеллях вінницьких казематів. Та ніхто з п’ятидесяти не визнав своєї провини, не зрікся віри. Мордували, морили голодом, але так і не змогли «пришити» «державної зради». Мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність всіх, без винятку, підсудних у вірі Христовій велить нашим християнським обов’язком пам’ятати їхні імена: пастух — Яков Мисик, невинно убієнний; мученики, ісповідники за віру православну: священники — Тихон Петринський, Костянтин Жолткевич, Володимир Іллінський, Іван Черняхівський, Віталій Шуляка, Віктор Завадський, Олександр Любинський, Йосип Іванько, Петро Васильківський; юрист — Василь Сумневич; селяни — Василь Садовника, Григорій Сірук, Авксентій Бабій, Трифон Бондар, Август Кашевський; бідняки — Роман Садовника, Тимофій Бондар, Євген Форманюк, Филимон Захарчук, Григорій Бацалай, Федір Собцев, Дмитро Іваніка, Єпістімія Бабій, Єфросинія Набуральна, Іван Дідик, Іван Шлянськовий, Іван Мороз-Гуменюк. | |  | | |
Вжахнула всіх смерть пастуха Якова. Його в підземеллі живим загризли пацюки. Мученицькою смертю засвідчив істину пастух. Так нічого і не добившись, обмерзлих та обшарпаних, сорок дев’ять душ вигнали на вулицю. Коли пішки вони придибали від Вінниці до Голинчинець, то на Йосафатовій долині побачили… 16 тисяч хрестів, що знову за зиму з’явилися після майже повної ліквідації «Сафатової долини». Це були вже посланці Середньої Азії та Далекого Сходу, Півночі та Зауралля, куди ще не дійшла вістка про розправу над хрестами. Тільки коли навесні 1924 року було перекрито ходи до Голинчинець і бригади найманців ліквідували (на їхню думку) останнього дерев’яного хреста, слідча комісія відновила свою роботу.
Майже ще півтора року йшло слідство. З підсудними було ясно. Достатньо було і свідків. Архіважливим завданням чекістів залишалося знайти христопродавців. Які хоча б як-небудь могли обезславити святе місце...
За перегородкою, на дерев’яних лавках тісно розмістилися підсудні — дев’ять священиків і вісімнадцять мирян-заможників і бідняків. Всім їм притаманні мужність і відчуття правди у своїх вчинках, незламність, всіх без винятку, підсудних, вірність, стійкість у Вірі Христовій. Місце головного підсудного — Якова Мисика — порожнє. Його вже нема в живих. Вхід для публіки вільний. Міліція стримує хвилі бажаючих.
Так 21 червня 1925 року розпочався у залі Вінницького губернського суду найгучніший на Поділлі тих років судовий процес, що в хроніці тих днів офіційно значився як «Справа про Хрести на Йосафатовій долині». Тільки 1 липня, після 30-годинної наради на вечірньому засіданні було оголошено присуд. | |  | | |
У перший день судового процесу з’явився монах Симеон — прямо перед лавкою підсудних у своєму незмінному плащі — волосяниці і сандаліях на босу ногу. Благословивши підсудних, старець голосно заявив: «Дух Святий буде говорити Вашими устами. Амінь». Коли міліція накинулась до нього, старець Симеон перехрестився і… зник.
Особливо зневажливо говорив один із «христопродавців-односельців» про юриста Сумневича. Мовляв, найбільша його провина в тому, що він — людина віруюча, хоча закінчив Томський університет, і як це він, Сумневич, що вже три роки при радвладі був нарсуддею, насмілився писати в Харків клопотання про офіційне виділення земельної ділянки під Хрести та будівництво монастиря! Висновок: це — соціально небезпечна для радянської влади людина.
Усім присутнім було відомо, що по доносу цього ж односельця чекісти у Харкові в поїзді затримали сина отця Тихона — Олексія Петринського, який був делегований до Москви з вісткою — свідченням на ім’я Святійшого Патріарха Тихона про Явлення Матері Божої з Спасителем на Йосафатовій долині.
Дев’ятий день — промови сторін. З виступу громадського обвинувача дізнаємося дійсно приголомшливу цифру. За п’ять місяців 1923 року на Йосафатовій долині побувало більш як мільйон п’ятсот тисяч віруючих. Це більше, ніж все населення нашої теперішньої області.
Прокурор Попов у всьому бачить прояви контрреволюції. Він просить суд застосовувати тільки 119 та 120 статті Карного кодексу. Оборонцям суд відводить тільки ранішнє засідання 1 липня. Вони доводили, що у вчинках підсудних немає тих злочинів, що їх передбачають статті Карного кодексу. Так, ст. 120 говорить про використання релігійних обрядів з корисною метою, а ст. 119 передбачає ще й контрреволюційну мету. Між тим дані судового слідства не підтвердили фактів обвинувачення, тим більше зв’язків із закордонною контрреволюцією. Оборонці зазначили, що бути учасником хрестоношення ніколи Карним кодексом не заборонялося і застосовувати відповідну кару немає ніяких підстав. | |  | | |
Усі підзахисні потребують не пом’якшення кари, а повного виправдання, — звертаються письмово до суду всі троє адвокатів. Та присуд вже давно підготовлений, як і велить диктатура войовничого атеїзму. Покарання згідно присуду: біднякам — примусові роботи; селянам, юристу і священикам — до 4 років бупру із суворою ізоляцією (термінологія присуду збережена). Священикам і юристу, який завжди захищав селян, після відбуття кари заборонялося проживати на Україні протягом 3-х років, як соціально небезпечним.
Пам’ять жива… Прикрашений рушниками хрест при дорозі, що йде на хутір Петровського. Неподалік криничка. Хрест при ній — дерев’яний, небесного кольору. Свічечка — світлій пам’яті Якова — пастуха, невинно убієнного.
Дзвони церкви в ім’я святого Димитрія линуть до святої кринички. Побудована з дерева ще у ХІХ столітті, вона є дороговказом до святих місць. Пограбування церкви сельчани не допустили навіть в страшні роки гоніння. Дзвони нелюди з дзвіниці вкрали, а ключів від самої церкви тітка Пистина так і не віддала, хоча сама залишилася з переламаними пальцями на руках і ногах. Помстилися вони і її чоловікові Семену, кращому столяру, що змайстрував першого хреста. Неподалік, вікнами до церкви, хата тітки Насті, учасниці тих подій, єдиної з тих п’ятдесяти, яка сьогодні ще жива.
Наново відлили дзвони селяни для своєї церкви на одному з заводів України. Щоп’ятниці біля Святої Кринички вихованець Києво-Печерської Лаври отець Сергій читає Акафіст Чесному Хресту. Учні місцевої школи — у церковному хорі. Школа в селі — навпроти храму православного…
Православні свято бережуть святиню Поділля. У свята і в будні йдуть сюди люди вклонитись пам’яті предків, помолитись за упокій душі Якова-пастуха, отця Тихіна, тих вісьмох священників, могилки яких нам невідомі, всіх мучеників за Віру Христову. Вода, освячена Матір’ю нашого Господа Бога Іісуса Христа, цілить дітей і дорослих, повертає жінкам щастя материнства, злагоду в сім’ї. Освячують водою будівлі, а про зцілення тварин розповідають цілі легенди. |
|
• Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО, Вінниця. Храм двох полководців
• Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО, Вінниця. Чудотворна святиня Вінницького краю
• Диякон Владислав ДЕМЧЕНКО, Вінниця. У церкві цій молилися Пушкін у засланні і Карбишев напередодні бою
• Диякон Димитрій ДЕМЧЕНКО. Торжество Православ'я на Закарпатті
|
|
|
|
