 | | |
„У тілі щось боліло. Окремий бокс нагадував клітку. Розуміння, що ти зачинена, викликало ще більше негативу. За що? Чому так боляче? Невже вони думають, що я в такому стані можу кудись втекти?! Ледве повертаюся з боку на бік...
Відчиняються двері, в бокс входять лікарі та багато студентів-практикантів. Не розумію, де я? Ні, це не лікарня, це схоже на зоопарк. Так, саме зоопарк. І тварина — це я. Лежу в закритій клітці, іноді заходять на мене подивитися. Добре, що хоч не тикають пальцем. Близько не підходять — бояться… Пішли... Знову тиша. Я в клітці. Рожеві стіни, біла стеля. За що? Чому я? Відчуваю себе брудною.
Непотрібен мені ніякий наркотик. Уже й думати про нього не можу. Як я скажу рідним?! Мамо, мамо... Ні, не зможу. Легше вмерти тут, у цій клітці. Боже, навіщо це все? Боже!.. Не розумію, чому саме до нього звертаюся всім своїм серцем і єством, чому саме зараз, коли я на межі? Чи, може, вже за нею? Боже, Боже... Що більше повторюю це слово, то більше сил відчуваю в собі. Рожеві стіни, біла стеля, зачинені двері — клітка. ВІЛ. СНІД. Якісь слова, незрозумілі для мене самої, як же я комусь можу про них сказати?! Це, як чума… Сором! Клітка, смерть... А якщо помру вже завтра?! Відчуваю сирий подих, подих смерті.
Рожеві стіни, біла стеля, вентиляційний люк, решітка. Ні, не решітка — це хрест. Я можу звернутися до Розп’яття. Як це робити? — Не знаю. А чи так вже це важливо, як саме звернутися?! Головне — звернутися. Хрест?! Не знаю, що робити. Так, я вживала наркотики. Так, я ніколи не думала про Тебе. Але ж Ти мене не залишиш у цій клітці!
Уже сплило так багато днів, навіть не знаю, скільки саме. Біль минає. Відчиняються двері, заходить лікар, практиканти знову заповнили мою маленьку клітку. Заходьте, дивіться... Так, я вживала наркотики, я — ВІЛ-інфікована. Дивіться на мене скільки завгодно. У мене є свій власний хрест і я відчуваю в собі сили нести його. Нарешті пішли. Рожеві стіни, біла стеля, хрест, Розп’яття... Боже мій, Боже!
Сьогодні випустили на подвір’я. Лікарня знаходиться на території монастиря. Печери? Що це? Піду хоч подивлюся. Боже, допоможи! Храм, люди, багато людей. Що ви відчуваєте, коли молитеся і ставите свічки? Я теж хочу відчувати те саме, що й ви! Я така, як і ви? — Так, я така ж, як і ви, і мене Він любить так само, як і вас. Я ж теж людина. Я — Його творіння.
Приїхала додому, рідним нічого не розповіла. Пішла до храму. Сповідь. А що казати вдома? Не зрозуміють? Осудять? Ні, піду... Боже, допоможи. «Батюшка я вживала наркотики. Я — ВІЛ-інфікована». І раптом — спокій, якийсь дивний спокій. Він мене зрозумів, не сказав, що я брудна. Господь мене простив. Стало легше. Зрозуміла, що мене сприймають такою, як я є, мене люблять...”
Присвячується моїй сестрі
Тамілі Котляревській |
