 | | |
Орден за мужність
Коли мене запросили на презентацію книги молодого поета-інваліда, уява одразу намалювала жалобний образ. Розпач, надрив, апатія, що плавно переходить у стогін, — як я помилявся, очікуючи побачити все це. У храмі, де власне і відбулася презентація, були присутні різні люди: видатні українські літератори, філологи, журналісти, професори столичних вузів, православні священики. Коли ж я нарешті підійшов ближче, був приємно здивований тим, що за незламність, силу духу і мужність в поезії орден преподобного Іллі Муромця вручали людині, намертво прикутій до інвалідного крісла. Юрій може тільки сидіти в одному положенні. Все його тіло вражене динамічним паралічем, тобто юнак практично не координує навіть ту мізерну частину рухів, які все-таки зрідка здійснює. Те, що говорить Юра, розуміє тільки мама — за довгі роки вона чітко засвоїла «природну» лексику свого сина. А взагалі, горе навчило її розуміти людей з півслова. Не може Юрій також самостійно їсти та доглядати за собою — все це лежить на плечах матері.
Єдине, що не вражено хворобою, це серце і душа Юри. Їх юнак називає своїми інструментами, завдяки їм написав багато віршів, які наповнюють серця оточуючих добром, а комусь навіть дають сили не зійти зі шляху Істини.
Вірші молодий поет набирає... кінчиком носа
Живе та працює Юрій Тітов у батьківський квартирі — у власній кімнаті. Про те, що це також і робочий кабінет, можна здогадатися по невеличкому письмовому столу. На ньому стоїть комп’ютер в оточенні численних папірців, списаних зошитів і книжок. „Я намагаюся зберегти у цій кімнаті атмосферу дитинства, — розповідає мама Юрія. — Важливо зробити так, щоб кожна річ, на яку б тут не поглянув Юрко, сіяла в його серце добрі думки”. Так воно і є. За словами самого Юрія, добрих і світлих думок в нього дуже багато. Щоб висловити їх, треба, мабуть, видати десятки, сотні, ні... тисячі поетичних збірок.
Набирає Юрій Тітов свої твори сам — кінчиком носа натискає на потрібні букви спеціально пристосованої клавіатури. Так на екрані з’являються чудові рядки. Щоб відбити абзац або зробити відстань між словами, Юра натискає великим пальцем правої руки на клавіші „Enter” та „Back spase”.
Тематику своїх поетичних творів він сформулював так: „Пишу про те, що може задіти людину і не залишити її байдужою до оточуючого”. Його вірші глибоко православні, а вміння мовою сучасної пересічної людини сказати про найвищі та найсвятіші ідеали робить їх унікальними.
Зараз Юрій готує до друку свою вже четверту поетичну збірку, присвячену історії Православ’я на Русі. Перші три — «Вічний шлях», «Обличчям до небес» і «Під вічним горінням свічі» — також відомі широкому колу шанувальників поезії.
У Титових є традиція пригощати гостей вишуканим шоколадом і дарувати Юркові вірші. Помиляється той, хто думає, що життя Юрія Тітова обмежується стінами його кімнати. Незважаючи на свою складну хворобу, він з відзнакою закінчив загальноосвітню школу та столичний педагогічний коледж.
Сьогодні, у свої двадцять п’ять, він студент філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, член Національної спілки письменників України та стипендіат багатьох благодійних фондів. Юрій бажаний гість на всіх літературних і поетичних вечорах, які організовує поетична еліта в нашій країні.
На подібних заходах Юрій переважно слухає. Його доповіді та вірші зачитують товариші з недільної школи Свято-Макарівського храму столиці. Повноцінне спілкування з людьми відбувається у нього вдома. Двері квартири Титових завжди відчинені для відвідувачів. Приходять до Юрія люди різні — від однокласників по школі до високих посадовців. „Дивно, але вони приходять не стільки для того, щоб підтримати Юру, скільки, щоб самим заручитися підтримкою”, — говорить мама поета.
Гості ставлять запитання, а юнак набирає відповіді на комп’ютері. Вони виходять такими мудрими, так точно „влучають в десятку”, що відвідувачі просять роздрукувати їх на пам’ять.
У домі Титових прижилися дві традиції: пригощати гостей вишуканим шоколадом і дарувати Юрині вірші. Сьогодні кожен отримує в подарунок кілька аркушиків паперу, а в майбутньому поет мріє дарувати знайомим свої збірки.
Ернест Хемінгвей назвав Париж „Свято, яке завжди зі мною” , а поет Титов — Київ. Щодня він долає багато кілометрів, подорожуючи вулицями міста на інвалідному візку. У столиці немає майже жодної історично важливої вулиці, пам’ятника, музею чи храму, які б не були описані в творах поета. До речі, під час зустрічі, щоб здивувати Юрія, я почав розповідати про цікавий експонат, але, на жаль, забув, де саме я його бачив. Мені навіть стало ніяково, проте Юра прийшов на допомогу: „У Музеї історичних коштовностей, у підвальному приміщенні праворуч біля входу”, — прочитали ми на моніторі комп’ютера.
„Я не на хвилину не пожалкувала, що в мене такий син...”
Не варто зайвий раз повторювати, що мати Юрія Тітова сильна і мужня жінка. Про це навіть не говорить, а просто кричить саме життя. „Я не на хвилину не пожалкувала, що в мене такий син, — говорить вона. — Ми з чоловіком завжди ставилися і ставимося зараз до нього так, ніби він зовсім не хворий”.
Колись це допомогло Юрію не зламатися, допомогло знайти сили взяти в руки перо і написати... Написати не для того, щоб заспокоїтися, а щоб допомогти це зробити іншим.
Почесне місце в житті Юрія Титова посідає Свято-Макарівський храм, де він охрестився, закінчив недільну школу, де постійно молиться і в молитві та доброму слові священика знаходить натхнення.
„Людина стає справді щасливою тільки тоді, коли починає допомагати іншим, — говорить духівник родини Титових протоієрей Анатолій Затовський. — Ми знайомі з Юрієм багато років, чимало часу присвятили спілкуванню, і ніколи він не попросив про допомогу. Але я знаю багато людей, яким допоміг він”.
Важко не помітити, що Юрі конче потрібен новий інвалідний візок для роботи вдома, зовсім „розвалилося” крісло, на якому він виїжджає на вулицю... Уважно дивлюся йому в очі, щоб прочитати прохання допомогти. А натомість читаю: „Тобі інколи буває дуже важко. Не зникай, приходь до мене таким, який ти є. Все, що моє — твоє, друже!”
P.S. Написати про Юрія Титова мене спонукав лист однієї людини, яка скаржилися на те, що сьогоднішні інваліди поза суспільством. З цим можна погодитися, але після спілкування з Юрієм Тітовим, залишається враження, що ні, таки жодна людина в світі не забута.
Таких, як Юрій, часто ми просто не помічаємо. Господь забирає в них одне, натомість дає інше і, тим самим, робить їх досконалішими. Майже у кожного з вас, дорогі друзі, є знайомі інваліди зі складним життям. Погляньте на них уважніше, і перше бажання, яке у вас з’явиться — розповісти комусь про це. З радістю послухаємо вас на сторінках нашої газети. |
