 | | |
Церва благословляє військо
Чомусь прижилася думка, ніби Православна Церква забороняє своїм вірним тримати зброю в руках. Але що це не так, є чимало підтверджень в Євангелії і церковній історії. Наприклад, коли до святого пророка Іоанна Предтечі приходили воїни і питали, як їм спастися, угодник Божий не сказав: „Викиньте зброю”, або „Зніміть форму”, а, навпаки, закликав їх ще пильніше виконувати свої обов’язки перед державою, захищати Батьківщину чесно і не брати більше, ніж потрібно.
Для Церкви найважливіше — спасіння душі, і воно не залежить від того, який земний шлях обрала людина: чи то лікар, чи то вчитель, чи то вчений-психолог, чи то військовослужбовець... Головне — віра в Бога. Тож щиро віруюча людина спасеться, який би соціальний статус не займала в суспільстві.
Доцільно пригадати Євангельського римського сотника, який закатував і вбив багато людей під час бойових дій. А насамкінець, виконуючи наказ, влучив списом в серце Господу і Спасителю Ісусу Христу, Який і так багато вистраждав на хресті. Що ж заважає відправити цю людину до пекла? Мабуть, ми б так і зробили, та історія розповідає, що згодом цей сотник спокутував свої гріхи і став християнином, а своє життя закінчив мученицьки, сповідуючи Істину Христову.
Відомі численні випадки, коли людей, які довгий час носили зброю та вели войовничий спосіб життя, Православна Церква прославила у лику святих. Це і цар Соломон, і князі Олександр Невський і Димитрій Донський, рівноапостольний князь Володимир і княгиня Ольга... Все це вщент розбиває необгрунтовану думку про те, що молодь, аби не йти до армії, приймає Православну віру, а від почесного військового обов’язку ховається в храмах.
”Вони бояться фізичного навантаження та не хочуть стати справжніми чоловіками”, — стверджують провінційні військові командири. Так, саме провінційні, тому що офіцерам в обласних центрах, а тим паче в столиці частенько доводиться зустрічатися з найкращими представниками православної молоді, які навчаються в духовних училищах, семінаріях або в академії. Такими можна вважати також хлопців, які при православних храмах засновують туристичні клуби, влаштовують спортзали. Долаючи великі відстані в повній похідній екіпіровці, вони виконують різноманітні нормативні вправи: підтискаються на перекладині, відтискаються від землі, качають прес, беруть участь у спортивних іграх та влаштовують силові змагання. В деяких регіонах України православні юнаки б’ються на дерев’яних мечах — відроджують традиції стародавнього слов’янського лицарства.
На високому рівні і дисципліна серед православної молоді. Погляньте на церковні двори — доріжки рівнесенькі, дерева в садах підрізані та підбілені, а взимку — стежки до храму розчищені. Якщо на території храму навіть триває будівництво, то зазвичай завжди все прибрано і все має своє визначене місце. Тож чим не армійська дисципліна!
Від військової вона відрізняється лише тим, що наводиться не „репресіями” прапорщиків, а молитвою, постом, працею юнаків і дівчат та добрим і лагідним словом священика. | |  | | |
Церковне життя в армії
Зневажливе ставлення до православної молоді з боку військових командирів подекуди триває до початку сезону прийняття присяги на вірність Батьківщині. У цей період військові частини відвідує високе командування, прийняття присяги проходить чинно, урочисто, і не обходиться без православного священика.
Завжди на початку церемонії звершується молебень, священик звертається до солдатів зі словом настанови, а потім, благословивши новобранців, окропляє їх святою водою. Насамкінець традиційно відбувається бесіда священика з командирами та солдатами. Неодноразово спостерігаючи це та обмірковуючи запитання, які ставлять отцям люди в формі, я не перестаю дивуватися, куди ж поділася зневага до православних юнаків, які ніби-то „ховаються у чорні ряси” від армії.
І цим все не закінчується. Священики і надалі відвідують військові частини, в деяких з них є навіть полкові каплиці та храми — тут звершуються богослужіння, військовослужбовці приймають Святе Хрещення, сповідаються, причащаються, читають православну літературу. А студенти духовних семінарій проводять для солдатів цікаві екскурсії по визначних храмах і монастирях країни. Групи військових і курсантів можна побачити зокрема й у Києво-Печерській Лаврі.
До речі, в Українській Православній Церкві є відділ, який відповідає за взаємодію військовослужбовців і священиків. Очолює його архієпископ Львівський і Галицький Августин. Унікальна персона —як людина, так і священнослужитель. Як військовий єпископ він бере участь у церковно-державних і суспільних заходах на найвищому рівні, здійснює пастирські та місіонерські паломництва країнами світу.
Разом із цим відвідує в’язниці, їсть кашу з військовослужбовцями, здіймається в небо на гелікоптерах і реактивних літаках, вирушає в море на військових кораблях і підводних човнах. Владика – завжди почесний гість на навчаннях найелітарнійших військових частин України.
Завдяки йому в багатьох містах є військові священики. „Ми не проти армії, — говорить архієпископ Августин, — православна молодь не боїться труднощів і фізичних навантажень. Я сам виступаю за те, щоб наші юнаки отримували фізичну підготовку”.
Тож після загальноосвітньої школи юнаки вступають до Духовної семінарії, керуючись бажанням вчитися, а не ухилятися від армії. Щоб впевнитися в цьому, підніміть результати військового медичного огляду православних одинадцятикласників. У понад дев’яноста відсотках анкет напроти графи „не можу тримати зброю за релігійними переконаннями” нічого не стоїть. Це доводить, що переважна більшість православних юнаків не прикривається своєю вірою, аби уникнути військової служби. А багато хто з них пішов до армії — більшість нинішніх священнослужителів відслужили в Збройних Силах, а хтось навіть має військові звання.
Завжди пригадую випадок, коли місцева влада одного з населених пунктів намагалася вижити з Києво-Печерської Лаври студента семінарії і водночас послушника, щоб забрати в армію. Це робилося в той час, коли кільком мешканцям селища, щоб уникнути армійської муштри, не треба було навіть вступати до вузу. За них все зробили впливові батьки.
Ось так записуючи православних юнаків до списку „зайців”, деякі військові командири виявляють неповагу до тих, до кого згодом, можливо, самі не раз звернуться по допомогу.
Навряд чи колись ця тема втратить актуальність. З цього питання можуть бути неоднозначні думки. Тож запрошуємо до дискусії бажаючих висловитися на сторінках нашої газети. |
|
